Упомянул я в одном из последних постов (рубрика “ПОЛТАВА”) вскользь о полтавском полковнике Мартыне Пушкаре. Колоритная фигура в истории Украины (как и вся история моей державы, между прочим). У каждого историка, журналиста, кто этой темы касается (имхо), свой взгляд, свое мнение.
Кому интересно, информация для дальнейшего знакомства с Полтавщиной и размышления -
Микола СЛАВИНСЬКИЙ
- здесь статья Н.Славинского полностью
Тут є все: степи з найкращими в світі чорноземами, річки й озера, ліси та луки… Немає хіба що гір, за якими ніколи й не тужила благословенна, самим Богом цілована полтавська земля. Припадали до неї вдячними вустами давні слов’яни, русичі, українці – козаки, посполиті, запорожці, чумаки… Тут, на щедрій тверді, виростали й гартувалися безстрашні воїни, утверджувалися цілі хліборобські покоління, ушляхетнювалися душі філософів, плекалася й нині суща літературна мова. Під ясенами благодатного краю відпочивав босоногий любомудр-мандрівник Григорій Сковорода, а в затишній аристократичній оселі творив безсмертну поему «Енеїда» Іван Котляревський. Перший класик нової національної літератури високо цінував спадщину Марусі Чурай, яка оспівала не тільки рідне місто, а всю Вкраїну. Коли 1648 року Полтавський полк підняв шаблі за Богдана Хмельницького легендарна поетеса написала знамениту пісню-марш «Засвіт встали козаченьки». Вона лунала перед великою баталією 1709 року й сьогодні бринить на неозорих обширах, де майже триста літ тому прогриміла вікопомна битва.
Полтавські полковники:
Мартин Пушкар (1648-58)
Федір Богун (1658)
Хвилон Гаркуша (1658, 1669-70)
Кирик Пушкар (1658, 1659)
Марко Пушкар (1658-59)
Федір Жученко (1659-61, 1670 –72, 1676, 1679-80, 1683, 1687-89, 1689-91)
Дем’ян Гуджол (1661-63, 1668-69, 1672-74)
Сава Омельницький (1663-65, 1667)
Григорій Витязенко (1665-67, 1667-68)
Костянтин Кублицький (1668, 1669) Прокіп
Леневець (1674-75, 1677-79)
Павло Герцек (1675-76, 1676-77, 1683-87, 1691-96)
Дем’ян Яковенко (1677)
Леонтій Черняк (1680-83, 1689)
Іван Іскра (1696–1700)
Іван Левенець (1700-29 з перервами)
Іван Черняк (1709-24 з перервами)
Василь Кочубей (1723-33)
Андрій Горленко (1744-65)
Першим провідником Полтавського полку став Мартин Пушкар (р. н. невід. – 1658). Тривалий час він перебував на Запоріжжі, вправно володів шаблею, мав гострий розум і великі амбіції. У березні 1651 року Мартин Пушкар на чолі козацьких полків прийшов на допомогу Іванові Богуну, який обороняв Вінницю. У січневий морозний день Переяславської ради 1654 року полковник Мартин Пушкар разом з іншими однодумцями обходив козаків, спонукаючи їх перейти під владу Москви. Той-таки Іван Богун рішуче виступив проти цього. Та його не послухали. Мартин Пушкар, відсвяткувавши перемогу, став зверхньо позирати на інших козацьких очільників: уже бачив себе гетьманом. Про булаву мріяв також генеральний писар Іван Виговський (р. н. невід. – 1664).
На останній старшинській раді Богдан Хмельницький серед чотирьох своїх наступників назвав і полтавського полковника. Це запам’ятали всі, зокрема ще юний гетьманів син Юрась та його опікун Іван Виговський. Він усе зробив, щоб відтрутити від найвищої влади Мартина Пушкаря з його промосковськими поглядами й, одержавши булаву, почав утверджувати свою політику: «Нехай Великоросія буде Великоросією, Україна – Україною».
– Мартин Пушкар не здавався, – завважує заступник директора музею Володимир МОКЛЯК. – Заручившись підтримкою січовиків (їх тоді очолював кошовий отаман Яків Барабаш), він повів проти гетьмана добре озброєний і вимуштруваний Полтавський полк. Перед цим написав кілька доносів цареві, в яких звинувачував Івана Виговського в прагненні налагодити стосунки з Польщею та Кримом, щоб відірвати Україну від Московії. Цього разу Москва відмовчалася: вже стомилася від малоросійських взаємних звинувачень, скарг і суплік (чолобитних).
Протиборство гетьмана й визначного полковника – досі не розплутаний клубок політичних пристрастей. Полковник, підпоївши гетьманських послів, напав на війська Івана Виговського. А той… відступив, залишивши в таборі силу-силенну горілки. Коли пушкарівці допалися до спокусливого зілля, гетьман заходився нещадно винищувати повстанців. Для цього використав і німецьких найманців, і кримських татар. По-зрадницьки вчинив кошовий отаман Яків Барабаш: несподівано відвів запорожців на Січ, полишивши напризволяще Мартина Пушкаря. Він мав сановитих спільників у гетьманському таборі, але ті зачаїлися (одного полковника ватажок заколотників зарубав).
Іван Виговський понад усе поставив нещадність: винищив приблизно 15 тисяч українців-супротивників (серед них було 12 сотників), а відрубану голову полковника виставив напоказ у поверженій Полтаві…
…У середині ХVІІ століття в південно-західній частині Полтави височіла фортеця, захищена земляними валами та ровами. Вона мала п’ять веж і дерев’яні ворота. Далеко за ними сяяв золотими банями Хрестовоздвиженський монастир. Збудував його… Мартин Пушкар. У хвилини зневіри туди ходили не лише полковник та його однодумці, а й багато інших полтавців, які хотіли, однак не могли, втекти від мирської суєти. Треба було знову братися за шаблі, протистояти спустошенню України. Полтава, як і багато інших сусідніх міст, стала пристановищем для тисяч утікачів із Правобережжя, де куріли неоглядні згарища. Тоді вже надійний прихисток для переселенців мав і перший міст через Ворсклу (1650), і розгалужену мережу підземних ходів, що були потаємною частиною укріплень полкового міста….
КОММЕТАРИИ