Життя і смерть

Життя тлінне

Сьогодні знаходжусь під гнітючими душу враженнями. Поховав товариша. Не можу назвати його другом, оскільки відносини у нас хоч і були рівними і щирими, але не близькими.

 Липнь  2008 р. На святі Купала, Валентин – крайній справа

Валентин був старший за мене всього на 10 років.

Знав його з 1974 року, коли я перейшов працювати інженером-конструктором у відділ автоматизації та механізації виробничих процесів на Полтавський завод газорозрядних ламп імені Комсомолу України.
По приходу на завод я активно включився в його туристську життя, вступив у заводській турклуб «Горизонт», організував там секцію лижного туризму і вже навесні 1975 повів хлопців у перший лижний категорійний похід по Південному Уралу.
Потім мною разом із заводськими туристами були організовані і здійснені спортивні лижні подорожі по Приполярному і Полярному Уралу, Малому Кавказу … У декількох з них брав участь і Валентин Біліченко.

Влітку 1975 роки ми плавали на байдарках разом з ним та іншими хлопцями по нашій річці Ворсклі, а потім і по порожистій карельської річці Шуя. Пізніше наші водні шляхи-доріжки розійшлися. Я ходив у водні походи в основному на байдарках і катамаранах, а Валя полюбив плоти. Побував у складних походах на Черемоші, Пруті, Катуні та інших порожистих річках.

Трохи незговірливий і йоржистий, в молодості не завжди знаходив правильні виходи зі складних життєвих ситуацій, Валентин проте був доброю і чуйною людиною.
А на привалах в будь-якому поході кращого вогнищевого, чергового по кухні знайти було неможливо 🙂

У вісімдесяті роки із заводу Біліченко перейшов працювати інструктором-методистом до обласної ради по туризму та екскурсіях, потім, коли з розпадом Союзу цю організацію скасували, він довгі роки працював інструктором полтавського міського туристського клубу.

Особисте життя у Валентина Максимовича не склалася.
У вісімдесяті роки був одружений, є доросла дочка. У шлюбі прожив близько 6 років, а потім розлучився. Останні двадцять шість років прожив самотнім.

Крім інструкторської роботи займався зеленим туризмом, водив групи в кінні спортивні походи.
Коні — це його найулюбленіша захоплення в останні роки минулого століття.
А потім, уже в пенсійному віці Валя переключився на проведення походів вихідного дня по рідних місцях, щороку з великим ентузіазмом в липневі дні організовував для молоді та людей похилого віку свята Купала.

Про здоров’я своє особливо не дбав.
А в січні цього року в одному з походів сильно промочив ноги, захворів і зліг. Хронічний бронхіт, остеохондроз. До літа все-таки піднявся на ноги, але не надовго.
Ослаблений організм одна за одною долали різні хвороби, пов’язані зі шлунком і печінкою …

Останні два місяці Валентин став дуже слабкий, і, оскільки молодих родичів у нього поблизу не було, я став за ним постійно доглядати …

І ось позавчора Максимовича не стало.
Важко на душі, коли відходять знайомі люди, подвійно важко, коли відходять однодумці.

Про таких кажуть: жив для людей і згорів як смолоскип.

Земля пухом хай буде тобі, Біліченко Валентин Максимович!

16 грудня 1937 года – 24 вересня 2009 року.

_____________________________

І тим не менше, життя триває. Потрібно заряджатися оптимізмом, не забувати про підтримку свого здоров’я. Займатися речами, які нам до душі. Жити і працювати в задоволення.

З повагою до читачів, автор блогу Життя цифрового кочівника Віталій Сердюк